Храм святых первоверховных апостолов «Петра и Павла»
Храм святых первоверховных апостолов «Петра и Павла»

Обращение настоятеля <смотреть>
Новая статья – Коментар щодо проголошення автокефалії Руською Православною Церквою у 1448 році <читать>
Новая статья – Без Богородицы нет спасения <читать>

 
 

Коментар щодо проголошення автокефалії Руською Православною Церквою у 1448 році

Проголошення автокефалії РПЦ 1448 року викликає багато запитань у сучасників. Зокрема представники розкольницьких структур трактують події середини XV століття  незаконними, оскільки проголошення автокефалії відбулось неканонічним шляхом. З цього випливає, що 141 рік Руська Православна Церква була ніким не визнана.

Акцентування увагу на даному факті відбувається з єдиною метою – якщо Православну Церкву не визнавали, а згодом автокефалію все ж визнали законною, то і неканонічні організації  з часом визнають. Питання лише в часі. Однак ця думка є хибною, оскільки події XV століття були абсолютно унікальними в порівнянні з утворенням сучасних розкольницьких угрупувань і питання стояло  про збереження Православної Церкви.

В середині 20-х років XV століття Візантійський імператор Іоанн VII Палеолог шукав можливості підтримки своєї імперії у боротьбі з турками. Ця проблематика переросла у церковно-політичні відносини з Римом, який обіцяв допомогу у боротьбі з мусульманами. В свою чергу ці стосунки повинні були створити унію між православними та католиками. В такій ситуації практично усі єпископські кафедри стали займати прихильники церковної унії. В 1436 році митрополитом Київським і всієї Русі призначили грека Ісидора, який до того був ігуменом монастиря великомученика Димитрія у Константинополі.

Ця особа була знайома імператору, оскільки ще з 1433 року він вів переговори з католиками  в Базелі  про церковне єднання і вважався прихильником такого компромісу, та й характеристика у нього була відповідна римському духу: «…інтелектуал ренесанського типу, далекий від православної доховності…близкий до ідеалів західноєвропейського гуманізму в дусі «Відродження»…».

5 липня 1439 року у Флоренції представниками Константинопольського Патріархату була укладена церковна унія з папським престолом на умовах прийняття греками віровчення Римо-Католицької Церкви. Найвизначнішими прихильниками унії серед грецького духовенства були митрополити Вісаріон Нікейський та  Київський Ісидор, яких папа Євгеній IV звів в сан кардиналів. Ісидор був призначений папським легатом в Польщі, Лівонії, Західній та Східній Русі.

Дорогою до Москви митрополит Ісидор направляє послання наступного змісту : «Возрадуйтесь и возвеселитесь ныне все христиане: Церкви Восточная и Западная, столько времени разделенные и враждебные между собою, ныне соединились истинным, древним, изначальным единством и миром. Вы, христоименитые греки, и все, принадлежащие к святой Константинопольской Церкви: Русь, сербы, валахи и другие, примите это святое соединение с великою радостию и честию, и да не будет у вас никакого разделения с латинянами. Равно и вы, племена латинские, не чуждайтесь исповедующих греческую веру: и они крещены, и их крещение так же свято и истинно, как латинское. И если греки живут в земле латинской или в их земле есть латинские церкви, то пусть ходят они и в эти церкви к Божественной службе и воздают в них чествование Телу Христову, как в своих собственных церквах, пусть приносят покаяние и перед латинскими священниками и приемлют от них святое причастие. А латиняне также должны ходить в греческие церкви, слушать в них Божественные службы и с теплою верою поклоняться Телу Иисуса Христа, потому что таинство тела равно истинно, совершено ли оно греческим священником на квасном хлебе или латинским на опресночном. Вместе с тем пусть приходят латиняне и на покаяние к греческим священникам и приемлют от них святое причастие. Так постановил Собор Вселенский во Флоренции».

11 березня 1441 року Ісидор урочисто прибув до Москви. За богослужінням в Успенському соборів він благословив поминати Римського папу, а не патріарха Константинопольського. Це нововведення обурило князя Василія ІІ і митрополит був арештований. Для вирішення цього питання в Москві зібрався Собор Руської Церкви. В ньому взяли участь єпископ Рязанський святитель Іона, єпископ Коломенський Варлаам, єпископ Сарайський Іов, єпископ Пермський святитель Герасим та численне духовенство. Собор визнав діяння митрополита Ісидора неканонічними, але не осудив його як єретика і не виніс ніякої постанови про його долю.

Питання митрополита Ісидора повинен був вирішити патріарх і Собор Константинопольської Церкви. В тому ж 1441 році Ісидор втікає з Москви і потрапляє до Риму, де  Папа дає йому декілька храмів для управління (за заслуги перед Римським престолом).

Сама ж унія викликала велике обурення на Сході. Активним її противником був святитель Марк Ефеський. Не прийняла унію і Константинопольська паства, Свята гора Афон. Як зазначає Симеон Суздалець, який входив у свиту митрополита Київського, багато грецьких ієрархів були підкуплені Папою. Кінот Святої Гори направив послання Московькому князю Василію ІІ, в якому хвалив його за стояння в Православній вірі.

У 1443 році патріархи Олександрійський, Антиохійський та Єрусалимський осудили унію на Соборі в Єрусалимі.  В 1448 році імператор Іоанн VII  помирає. Його наступником стає Костянтин XI, який через деякий час ліквідовує унію. Уніатський патріарх Константинополя Григорій Мамма в 1450 році покидає патріарший престол і втікає до Риму. Новим православним патріархом стає Афанасій ІІ. Таким чином, можна сміливо стверджувати, що патріархи Константинопольські близько десяти років знаходились за межами спілкування з повнотою Вселенської Православної Церкви, і були в єдності з Римо-Католицькою церквою.

В цей час в Москві не знали, як діяти, адже попередні митрополити призначались Константинополем. Але коли і патріарх, і імператор прийняли унію – то постала дилема перед православним духовенством. В грудні 1448 року в Москві відбувся Собор, на якому єпископ Іона був обраний митрополитом Київським і всієї Русі. Його кандидатуру підтримали Московський князь Василій ІІ та великий князь Литовський Казимир ІV.

Про причини свого обрання святитель Іона повідомив в окружній грамоті усім руським християнам. Детальніше він писав про це Київському князю Олександру Володимировичу: «Ты сам знаешь, что сталось в Царьграде в царях и в патриаршестве… В великой соборной церкви и в палате царской начали поминать имя папы, тогда как ни в монастырях, ни в одной из церквей во всем Царьграде и во всей Святой горе нигде не поминается имя папино, а держат все по милости Божией добрую старину. Посему доселе в Русской митрополии не было митрополита — не к кому было посылать: царь не таков, и патриарх не таков; они иномудрствуют и приближаются к латинам».

Обрання святителя Іони митрополитом також прийняли і західноруські єпархії, про що свідчить грамота Казимира IV: «…Казимир, Божиею милостию король польский и великий князь Литовский, по совещанию с братом нашим, великим князем Василием Васильевичем, и с нашими князьями и панами, и с нашею радою полюбили себе отцом митрополитом Иону, прежде бывшего епископа Муромского и Рязанского, и дали ему престол митрополии Киевской и всея Руси, как бывало прежде по установлению и обычаю русского христианства. А он имеет править свою митрополичью честь и долг по-старому, как правили прежде бывшие митрополиты по добрым обычаям предков наших и своего христианства. Посему князья наши, и епископы, и бояре, архимандриты и игумены, священники, диаконы и иноки, и весь причт церковный, и весь народ христианства русского, имейте его, отца нашего Иону, за митрополита, чтите его и будьте ему послушны в делах духовных, как чтили и слушались прежде бывших митрополитов». Таким чином обрання митрополита Іони відбулося за згодою усіх сторін, усієї історичної Русі.

Також в даному контексті є важливим документом грамота Василія ІІ до Візантійського імператора Костянтина XI, в якій він дає розгорнуте пояснення подіям, що відбулися в Москві у зв`язку з самостійним обранням нового православного митрополита: « …С того времени мы начали иметь попечение о своем православии и желали и искали, чтобы послать в Царьград наших послов и известить о состоянии нашей Церкви и о поставлении нам митрополита. Но хотя мы «многолетне» того искали и желали, однако ж не имели успеха не по лености нашей и небрежности, а по недостатку случая, ибо, как мы слышали, в ваших державах было разногласие в Церкви Божией, на пути к вам происходила всякая теснота для путешественников от разбойников и грабителей, а в наших странах было всякое нестроение: частию — от нашествия татар, а частию — от междоусобной брани. Вследствие такой-то великой нужды мы, созвав епископов своей земли, по правилам святых апостолов и отцов поставили себе митрополита Иону. Просим твое царское величество, да не молвишь об нас, будто мы совершили это дерзостно, не снесшись с вами, —  мы поступили так по великой нужде, а не по кичливости и дерзости. Мы остаемся в древнем благочестии и сохраним преданное нам православие до скончания века. Церковь наша Русская требует и ищет благословення от святой Вселенской Царерградской Церкви и во всем по древнему благочестю повинуется ей. Равно и митрополит наш Иона просит от нее благословення и единения с нею, за исключением вновь явившихся разногласий…Мы хотели писать о наших делах церковных и о нашем митрополите и к Вселенскому православному патриарху и просить его благословения, да не знаем, есть ли уже в царствующем граде патриарх или нет: мы о нем ни от кого не слышали. А как Бог даст – у вас будет в великой соборной церкви патріарх по древнему благочестию, наш долг писать к нему о положении наших дел и во всем просить его благословення».

Чи ця грамота дійшла чи ні – це відкрите питання, але для нас важливий зміст: обрання нового митрополита відбулося в силу вагомих обставин, і це не було бажанням відділитися від Константинопольської Церкви, а навпаки –  залишитися в єдності з Нею.

У 1453 році Константинополь був захоплений турками. Імператор Костянтин XI загинув. Православна Візантійська імперія припинила своє існування. Православним Патріархом в тому ж році став учень Марка Ефеського святитель Геннадій Схоларій. Саме в цей час відновилися церковні відносини Москви та Константинополя після Флорентійської унії. Зокрема митрополит Іона писав патріарху Геннадію: «…чтобы патриарх показал к нему свою совершенную духовную любовь и прислал ему чрез посла великого князя честное свое писание обо всем, в душевную пользу нашему православию и для святительской чести его, митрополита…а в заключение просил, чтобы патриарх верил всему, что ни будет говорить ему посол великого князя от имени князя и от имени его, митрополита…».

Також у зв`язку з цим посланням згадується постать ігумена Кирило-Білозерського монастиря Касіана, який в якості посла відвідував Константинополь. За його діяльність Великий Московський князь нагородив його великими дарунками для монастиря. Скоріше за все його візити були успішними, митрополит Макарій (Булгаков) так коментує цю ситуацію: «В чем же состоял этот успех? В том, что Царьградский патриарх, а с ним и прочие патриархи, принимая во внимание бедственное положение своего отечества под властию турок и трудность или даже невозможность для русских посещать Царьград по делам церковным, раз навсегда предоставили своею грамотою нашим Русским митрополитам право не ходить в Константинополь для поставления, но ставиться дома своими епископами и, кроме того, узаконили, чтобы Русский митрополит считался по чести выше всех прочих митрополитов и занимал место по Иерусалимском патриархе. Таким образом, оказывается, что как первое самостоятельное действие Русской Церкви в поставлении в митрополита Ионы без сношения с патриархом, так и последовавшая вообще затем ее самостоятельность, признанная самими патриархами, были вызваны и обусловлены «нуждою» или, иначе, историческим ходом событий и что эта самостоятельность нашей Церкви соединена была с возвышением ее на степень первой митрополии во всей Восточной православной Церкви».

Отже самостійне проголошення автокефалії Руською Православною Церквою неможливо назвати незаконним. Осудження митрополита Ісидора поставило перед Православною Церквою надзвичайно важку проблему: як захистити Православ`я і в той же час зберегти максимум канонічності в своїх діях.

Не існувало прямих канонічних норм, які б передбачали увесь алгоритм дій в умовах, що були створені Флорентійською унією. Статус «Автокефальної Церкви» був життєво-необхідним (хоча ми бачимо, що Русь цього не прагнула). В кінці XIX століття відомий церковний історик В.В. Болотов сказав наступне: «Канонічно те, що корисно для Церкви. Канони – це ікона Церкви, її ідеальний образ.» Однак Флорентійська унія поставила під загрозу саме буття Православної Церкви – відповідно, задля збереження Православ`я, Руська Церква мала повне право не керуватися канонами з відступниками. Тому Собор 1448 року зберіг Православну Церкву і в цьому варто вбачати Промисел Божий.

Марк Авраменко
з сайту "Расколам.нет"


 
 

О ХРАМЕ АКТУАЛЬНОЕ СОБЫТИЯ РЕКОМЕНДУЕМ КООРДИНАТЫ
История Храма
Святыни в Храме
Жития святых
Страница памяти
Вопросы и ответы
Обращения настоятеля
Объявления
Расписание
Фотографии и видео
Почему мы православные
Что нужно знать
Советуем прочесть
Рекомендуемые молитвословия
Страничка творчества
Где находится Храм



© 2011-2012 • Храм святых первоверховных апостолов «Петра и Павла» • 03190, Украина, г. Киев, ул.Тешебаева, 54-А